Галлін Д., Манчіні П. Сучасні медіасистеми, с. 18–20.

Д. Галлін і П. Манчіні наголошують, що, виділяючи моделі медіасистем, слід зважати на такі засадничі принципи:

Галлін Д., Манчіні П. Сучасні медіасистеми, с. 10–18.

Додаткова література:

Mark Pedelty. 1994. Chs. 1 (excerpt), 10, 14, and Conclusion from War Stories. London: Routledge.

Frank Esser. 1998. “Editorial Structures and Work Principles in British and German Newsrooms.” European Journal of Communication 13, 3: 375-405.

Cyril Lemieux and John Schmalzbauer. 2000. “Involvement and detachment among French and American journalists: to be or not to be a ‘real’ professional,” in M. Lamont and L. Thévenot, Rethinking Comparative Cultural Sociology: Repertoires of Evaluation in France and the United States. Cambridge: Cambridge University Press.

Wolfgang Donsbach and Thomas E. Patterson. 2004. “Political News Journalists: Partisanship, Professionalism, and Political Roles in Five Countries.” Pp. 251-270 in F. Esser and B. Pfetsch, eds., Comparing Political Communication. Cambridge: Cambridge University Press.

David H. Weaver. 1998. “Journalists Around the World: Commonalities and Differences,” pp. 455-480 in D.H. Weaver, ed., The Global Journalist. Cresskill, NJ: Hampton Press.

Переважна частина літератури, присвяченої медіапростору, надто етноцентрична – вона посилається на досвід лише однієї країни, використовуючи при цьому загальні поняття так, начебто поширена у даній країні модель є універсальною. Це твердження правдиве принаймні щодо країн, які мають усталені традиції вивчення засобів масової інформації, – Сполучені Штати, Велика Британія, Франція та Німеччина. Там, де ці традиції не мають під собою значного підґрунтя, часто спостерігається тенденція до запозичення доробку інших країн – переважно англо-американського чи французького – та поводження з цим запозиченим матеріалом таким чином, нібито його без проблем можна пристосувати до будь-якої країни.

Порівняльний аналіз має «здатність робити невидиме видимим», привертаючи увагу до тих аспектів будь-якої медіасистеми, включно зі своєю власною, котрі «можуть видаватися самозрозумілими, і їх важко помітити, коли йдеться про якусь одну країну» (Blumler and Gurevitch (1975), eds., The Crisis of Public Communication).

Порівняння може допомогти знайти спільні ознаки, а це спонукає до вичерпнішого пояснення медіасистеми.

Порівняльний аналіз дозволяє випробувати гіпотези щодо взаємозв’язку між соціальними феноменами.

Галлін Д., Манчіні П. Сучасні медіасистеми, с. 26–47.

Чотири основні параметри, або виміри, порівняння сучасних медіасистем демократичних країн є такими (кожен з цих параметрів у певному сенсі можна розглядати як окремий кількісний вимір):

Ступінь розвитку медіаринків і масової преси. Показник розвитку масової преси також характеризує сучасний ступінь потужності електронних ЗМІ: загалом, країни з низьким рівнем впливу друкованих ЗМІ характеризуються високим рівнем розвитку і впливом електронних ЗМІ, у першу чергу – телебачення.

Ступінь політичного паралелізму, тобто ступінь і особливості зв’язків між ЗМІ і політичними партіями та іншими політичними групами, іншими словами – ступінь того, наскільки медіасистема відображає політичний поділ того чи того суспільства.

Ступінь розвитку журналістської професіоналізації – журналісти, власники, працівники ЗМІ як автономна соціальна група, що об’єднуються професійною ознакою.

Ступінь втручання держави у діяльність окремих ЗМІ та медіасистему в цілому.

Ще одним важливим поняттям для пропонованих Галліном і Манчіні систем, є пов’язане з політичним паралелізмом поняття зовнішнього та внутрішнього плюралізму, що характеризують різні типи зв’язків медіа з різними політичними позиціями. «Зовнішній плюралізм можна визначити як плюралізм рівня медіасистеми в цілому. Він забезпечується наявністю різноманітних медіаорганізацій, які відображають позиції різних суспільних груп та різні тенденції в суспільстві. Системи, для яких характерний зовнішній плюралізм, очевидно, будуть відзначатися високим ступенем політичного паралелізму. Протилежний термін, внутрішній плюралізм, – це плюралізм на рівні кожного окремого ЗМІ чи іншої медіаорганізації».

Галлін Д., Манчіні П. Сучасні медіасистеми, с. 65–219.

Додаткова література

Rodney Benson and Daniel C. Hallin. 2007. “How States, Markets and Globalization Shape the News: The French and American national press, 1965–1997.” European Journal of Communication 22, 1 (March): 27-48.

Jean K. Chalaby. 1996. “Journalism as an Anglo-American Invention: A Comparison of the Development of French and Anglo-American Journalism, 1830s–1920s,” European Journal of Communication 11, 3: 303-26.

Rodney Benson. 2004. “La fin du Monde: Tradition and Change in the French Press.” French Politics, Culture & Society, 22(1): 108-126.

Paul Murschetz. 1998. “State Support for the Daily Press in Europe: A Critical Appraisal: Austria, France, Norway and Sweden Compared.” European Journal of Communication, 13(3): 291–313.

Jesper Strömbäck and Daniela V. Dimitrova. 2006. “Political and Media Systems Matter: A Comparison of Election News Coverage in Sweden and the United States.” Press/Politics, 11(4): 131–147.

На основі аналізу роботи медіасистем демократичних держав Західної Європи та Північної Америки за вказаними чотирма параметрами виділяється три загальних системи:

Середземноморська, або модель поляризованого плюралізму – низький рівень тиражів газет, низька фактична (часом на відміну від декларованої) професіоналізація медіаспільноти, високий рівень політичного паралелізму (тобто ступеня пов’язаності ЗМІ з політичними партіями та фінансово-промисловими групами, в тому числі регіональними; ця система розвинулася у країнах Південної Європи (Іспанія, Італія, Греція, Португалія).

Північно/європейська, або Демократична корпоративістська модель – високий рівень розвитку усіх чотирьох параметрів (розвитку масової преси, політичного паралелізму, журналістської професіоналізації та втручання держави у діяльність ЗМІ). Характерна переважно для країн Центральної і Північної Європи (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Голландія, Данія, Фінляндія, Норвегія, Швеція); назва пов’язана з визначальною роллю у діяльності ЗМІ стабільних соціальних груп-корпорацій.

Північноатлантична, або ліберальна модель – середній рівень тиражів масових газет, низький рівень політичного паралелізму, низький рівень втручання держави у справи ЗМІ, високий ступінь журналістської професіоналізації. Характерна для держав Північно-Атлантичного регіону (Великобританія, Ірландія, Канада, США).

(Докладніше про моделі і медіа країн, що до них належать, див. наступні теми.)

Три моделі Галліна і Манчіні мають загальний характер, держави, що належать до кожної з них багато в чому відрізняються одна від одної, проте ті, що належать до однієї моделі, мають більше спільних рис, ніж відмінностей. Кілька держав становлять «проміжні випадки», перебуваючи на межі двох моделей – наприклад, Великобританія (поєднуються риси ліберальної і демократичної корпоративістської моделей).

Таблиця 1. Три моделі: характеристики медіасистем

Таблиця 2. Три моделі: характеристики політичних систем