І. Три моделі ЗМІ

Галлін, Манчіні, розділ 2, с. 26–82.

Нагадаємо, що Деніел Галлін і Паоло Манчіні у своєму дослідженні виділяють такі моделі медіасистем у відповідних групах демократичних суспільств:

Середземноморська, або модель поляризованого плюралізму – низький рівень тиражів газет, низька фактична (часом на відміну від декларованої) професіоналізація медіаспільноти, високий рівень політичного паралелізму (тобто ступеня пов’язаності ЗМІ з політичними партіями та фінансово-промисловими групами, в тому числі регіональними; ця система розвинулася у країнах Південної Європи (Іспанія, Італія, Греція, Португалія).

Північно/європейська, або Демократична корпоративістська модель – високий рівень розвитку усіх чотирьох параметрів (розвитку масової преси, політичного паралелізму, журналістської професіоналізації та втручання держави у діяльність ЗМІ). Характерна переважно для країн Центральної і Північної Європи (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Голландія, Данія, Фінляндія, Норвегія, Швеція); назва пов’язана з визначальною роллю у діяльності ЗМІ стабільних соціальних груп-корпорацій.

Північноатлантична, або ліберальна модель – середній рівень тиражів масових газет, низький рівень політичного паралелізму, низький рівень втручання держави у справи ЗМІ, високий ступінь журналістської професіоналізації. Характерна для держав Північно-Атлантичного регіону (Великобританія, Ірландія, Канада, США).

У всіх державах Західної Європи та Північної Америки діють системи громадського мовлення, що мають загальну мету забезпечення рівного доступу громадян до суспільно важливої інформації та забезпечення права суспільних груп на представництво у громадській дискусії. Виняток становить медіасистема США, де громадське мовлення не відіграє важливої ролі. Однак у випадку США функції громадського мовлення виконує потужна інституція нейтрального професіоналізму.

Незважаючи на близькість загальних цілей систем громадського мовлення, реалізація цих систем у різних суспільствах є дуже різною. Слід пам’ятати, що важливою історичною передумовою сучасної потужності систем громадського мовлення у багатьох країнах є те, що донедавна технічні засоби електронної комунікації перебували у державній власності.

ІІ. Громадське мовлення у країнах середземноморської моделі, або моделі поляризованого плюралізму

Галлін, Манчіні, розділ 5, с. 84–129.

Південноєвропейські країни традиційно відзначаються значним ступенем втручання держави у діяльність медіа і формалізованими та безпосередніми механізмами контролю держави над громадським телерадіомовленням. Зазвичай системи громадського мовлення діють за принципом партійної політизації «політика-над-мовленням». У Франції періоду де Голля контроль над телебаченням вважався необхідною передумовою забезпечення контролю над країною. Керівництво громадської телерадіокомпанії призначалося міністрами інформації. У 1980-ті роки у Франції так і не вдалося створити незалежний орган регулювання громадського мовлення. Наприкінці 1980-х років Франція відійшла від моделі урядового контролю над громадським телерадіомовленням; керівництво (Вища рада аудіовізуальних засобів) призначається різними гілками влади, що обмежує можливість втручання у його діяльність.

У Греції, Португалії та Іспанії, громадське мовлення, загалом, контролюється парламентськими партіями за допомогою низки механізмів призначення керівництва компаній. Оскільки політичні системи цих країн за своєю суттю є мажоритарними, найбільший вплив на громадське мовлення має політична сила, що перебуває при владі в результаті парламентських виборів. Слід, однак, зазначити, що про абсолютний контроль не йдеться: опозиція має доступ до громадського мовлення. Можливості абсолютного контролю ще більше обмежуються тим фактом, що влада в окремих регіонах може перебувати в руках політичних сил, що не здобули її на національному рівні.

На відміну від згаданих вище країн, Італія є консенсусною політичною системою, що позначається на її системі політичного мовлення. Значних змін ця система зазнала у 1990-х роках, після занепаду старих політичних партій та низки скандалів. Керівний орган громадської телерадіокомпанії RAI складається з 5 членів – 3 від більшості і 2 від опозиції.

У країнах поляризованого плюралізму медіа традиційно приділяють дуже велику увагу політичній сфері. Одним із дієвих механізмів забезпечення представленості позицій різних політичних сил є реалізована в Італії і Франції система розподілу ефірного часу у політичних програмах між політичними силами. Цей принцип стосується як громадського, так і комерційного мовлення.

ІІІ. Громадське мовлення у країнах північно/центральноєвропейської, або демократичної корпоративістської моделі

Галлін, Манчіні, розділ 6, с. 130–175.

На відміну від країн поляризованого плюралізму, у демократичних корпоративістських державах вплив влади (і виконавчої, і законодавчої гілок) на громадське мовлення значно менший. Реалізуючи загальні принципи консенсусної політичної системи, у країнах Північної та Центральної Європи було розроблено дієві механізми уникнення у громадському мовленні диктату політичної більшості і кращого представлення позицій усіх політичних сил та соціальних груп. Громадське телерадіомовлення має широку автономію; важлива роль у діяльності громадського мовлення належить як політичним партіям так і соціально значущим групам, що представляють інтереси великих груп населення незалежно до їх політичних уподобань, організації громадянського суспільства, що не завжди збігаються з політичними партіями. Приклади таких систем являють собою (хоча вони побудовані і на різних принципах, з урахуванням особливостей політичних систем) Голландія і Німеччина. Слід зауважити важливу роль Конституційного суду Німеччини, рішення якого зупинили низку спроб різних політичних сил перебрати на себе більший контроль над громадським мовленням кількох федеральних земель.

У скандинавських країнах велика роль у діяльності громадського мовлення традиційно належить професійній медіаспільноті. Телерадіомовлення вважається інституцією, що має стояти над політичною боротьбою і служити інтересам суспільства в цілому. Така модель громадського мовлення схожа на британську. У Швеції механізм забезпечення незалежності громадського мовлення передбачає поділ власності компанії – до складу власників входять профспілки, церкви, організації споживачів, представники приватних медіа і бізнесу. Така система власності забезпечує реальний контроль над громадським мовленням незалежних медіапрофесіоналів.

ІV. Громадське мовлення у країнах північноатлантичної, або ліберальної моделі

Галлін, Манчіні, розділ 7, с. 176–219.

У країнах ліберальної моделі вважається, що громадське телерадіомовлення має бути відділене від політичних партій, і тільки таким чином воно може виконувати свою функцію служіння інтересам суспільства в цілому. Класичним прикладом є Британська телерадіомовна корпорація BBC. Хоча тут формально призначення керівництва здійснює глава держави за поданням прем’єр-міністра і за згоди парламентської опозиції, домінуюча культурна норма вимагає того, щоб ці керівники були не представниками політичних сил, а незалежними професіоналами. Таку систему значною мірою наслідують корпорації громадського мовлення в Ірландії і Канаді, на які, крім того, покладається державна місія протистояти експансії інформаційного продукту потужнішого сусіда (у випадку Ірландії – Великобританії, а у випадку Канади – США).

Особливий (і, з огляду на становище держави у сучасному світі, особливо впливовий) випадок становить медіасистема США. У цій країні немає потужного державного мовлення, однак роль громадського мовлення відіграють провідні загальнонаціональні телерадіомережі. Ефективність такої системи забезпечується, з одного боку, професійною нормою нейтральності журналістики, а з іншого тим, що від дотримання цієї норми залежить державне ліцензування. Проте відсутність формалізованих механізмів забезпечення вимоги нейтрального професіоналізму дедалі більше призводить до того, що журналісти у своїй роботі більше залежать від бізнесового керівництва своїх компаній, останнім часом у деяких – аж до рівня, характерного для країн поляризованого плюралізму (наприклад, політичні позиції компанії Fox News).

V. Загальні моделі організації громадського мовлення у демократичних країнах

Галлін, Манчіні, розділ 2, с. 26–47.

Загалом, системи функціонування громадського мовлення або контролю над великими комерційними компаніями, що виконують функції громадського мовлення (США), є такими:

(1) Урядова модель. Громадське телерадіомовлення контролюється напряму урядом чи політичною більшістю. Класичним випадком цієї форми є французьке телерадіомовлення часів Де Голля. У багатьох європейських країнах ця модель діяла на ранніх стадіях розвитку телерадіомовлення, але у більшості випадків зрештою вилилася в альтернативні інституційні форми, що суттєво ізолювали громадське телерадіомовлення від контролю політичної більшості. Однак вона досі існує у більш-менш видозміненій формі в наймолодших демократіях Західної Європи, Греції, Португалії та Іспанії.

(2) Професійна модель.Прикладом цієї моделі є насамперед British Broadcasting Corporation (BBC) з її непорушними традиціями, що сприяли появі таких принципів: телерадіомовлення має бути незалежним від політичного контролю, а керувати ним мають виключно професіонали своєї справи. Ця модель також характерна для Canadian Broadcasting Corporation (CBC), громадського телерадіомовлення в Ірландії, деяких скандинавських країнах та у Сполучених Штатах.

(3) У парламентській моделі, або моделі пропорційного представництва, контроль над громадським телерадіомовленням розподілено між політичними партіями за пропорційним принципом. Класичним прикладом тут може слугувати італійська Radiotelevisione Italiana (RAI) у 1980-х. Парламентська модель відрізняється від урядової моделі лише у тих системах, для яких типова наявність коаліційного уряду і розподілу влади. У мажоритарній політичній системі, навіть якщо громадське телерадіомовлення формально перебуває під контролем парламенту і не підпорядковане напряму уряду, призначення керівних посад згідно з принципом пропорційного представництва призводить до зосередження контролю у руках політичної більшості.

(4) Громадянська, або «корпоративістська» модель схожа на парламентську у тому сенсі, що контролюють громадське телерадіомовлення різні соціальні та політичні групи, однак представництво виходить за межі політичних партій і зосереджується в руках інших «соціально значущих груп» – профспілок, торгово-промислових товариств, релігійних організацій, етнічних об’єднань тощо. Ознаки цієї моделі можна побачити у деяких формах радіомовлення місцевих громад у Європі та в німецьких радах з питань телерадіомовлення, котрі разом з політичними партіями представляють «соціально значущі групи».