Галлін, Манчіні, розділ 2, с. 26–82.

Нагадаємо, що Деніел Галлін і Паоло Манчіні у своєму дослідженні виділяють такі моделі медіасистем у відповідних групах демократичних суспільств:

Середземноморська, або модель поляризованого плюралізму – низький рівень тиражів газет, низька фактична (часом на відміну від декларованої) професіоналізація медіаспільноти, високий рівень політичного паралелізму (тобто ступеня пов’язаності ЗМІ з політичними партіями та фінансово-промисловими групами, в тому числі регіональними; ця система розвинулася у країнах Південної Європи (Іспанія, Італія, Греція, Португалія).

Північно/європейська, або Демократична корпоративістська модель – високий рівень розвитку усіх чотирьох параметрів (розвитку масової преси, політичного паралелізму, журналістської професіоналізації та втручання держави у діяльність ЗМІ). Характерна переважно для країн Центральної і Північної Європи (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Голландія, Данія, Фінляндія, Норвегія, Швеція); назва пов’язана з визначальною роллю у діяльності ЗМІ стабільних соціальних груп-корпорацій.

Північноатлантична, або ліберальна модель – середній рівень тиражів масових газет, низький рівень політичного паралелізму, низький рівень втручання держави у справи ЗМІ, високий ступінь журналістської професіоналізації. Характерна для держав Північно-Атлантичного регіону (Великобританія, Ірландія, Канада, США).

У всіх державах Західної Європи та Північної Америки діють системи громадського мовлення, що мають загальну мету забезпечення рівного доступу громадян до суспільно важливої інформації та забезпечення права суспільних груп на представництво у громадській дискусії. Виняток становить медіасистема США, де громадське мовлення не відіграє важливої ролі. Однак у випадку США функції громадського мовлення виконує потужна інституція нейтрального професіоналізму.

Незважаючи на близькість загальних цілей систем громадського мовлення, реалізація цих систем у різних суспільствах є дуже різною. Слід пам’ятати, що важливою історичною передумовою сучасної потужності систем громадського мовлення у багатьох країнах є те, що донедавна технічні засоби електронної комунікації перебували у державній власності.

Галлін, Манчіні, розділ 5, с. 84–129.

Південноєвропейські країни традиційно відзначаються значним ступенем втручання держави у діяльність медіа і формалізованими та безпосередніми механізмами контролю держави над громадським телерадіомовленням. Зазвичай системи громадського мовлення діють за принципом партійної політизації «політика-над-мовленням». У Франції періоду де Голля контроль над телебаченням вважався необхідною передумовою забезпечення контролю над країною. Керівництво громадської телерадіокомпанії призначалося міністрами інформації. У 1980-ті роки у Франції так і не вдалося створити незалежний орган регулювання громадського мовлення. Наприкінці 1980-х років Франція відійшла від моделі урядового контролю над громадським телерадіомовленням; керівництво (Вища рада аудіовізуальних засобів) призначається різними гілками влади, що обмежує можливість втручання у його діяльність.

У Греції, Португалії та Іспанії, громадське мовлення, загалом, контролюється парламентськими партіями за допомогою низки механізмів призначення керівництва компаній. Оскільки політичні системи цих країн за своєю суттю є мажоритарними, найбільший вплив на громадське мовлення має політична сила, що перебуває при владі в результаті парламентських виборів. Слід, однак, зазначити, що про абсолютний контроль не йдеться: опозиція має доступ до громадського мовлення. Можливості абсолютного контролю ще більше обмежуються тим фактом, що влада в окремих регіонах може перебувати в руках політичних сил, що не здобули її на національному рівні.

На відміну від згаданих вище країн, Італія є консенсусною політичною системою, що позначається на її системі політичного мовлення. Значних змін ця система зазнала у 1990-х роках, після занепаду старих політичних партій та низки скандалів. Керівний орган громадської телерадіокомпанії RAI складається з 5 членів – 3 від більшості і 2 від опозиції.

У країнах поляризованого плюралізму медіа традиційно приділяють дуже велику увагу політичній сфері. Одним із дієвих механізмів забезпечення представленості позицій різних політичних сил є реалізована в Італії і Франції система розподілу ефірного часу у політичних програмах між політичними силами. Цей принцип стосується як громадського, так і комерційного мовлення.

Галлін, Манчіні, розділ 6, с. 130–175.

На відміну від країн поляризованого плюралізму, у демократичних корпоративістських державах вплив влади (і виконавчої, і законодавчої гілок) на громадське мовлення значно менший. Реалізуючи загальні принципи консенсусної політичної системи, у країнах Північної та Центральної Європи було розроблено дієві механізми уникнення у громадському мовленні диктату політичної більшості і кращого представлення позицій усіх політичних сил та соціальних груп. Громадське телерадіомовлення має широку автономію; важлива роль у діяльності громадського мовлення належить як політичним партіям так і соціально значущим групам, що представляють інтереси великих груп населення незалежно до їх політичних уподобань, організації громадянського суспільства, що не завжди збігаються з політичними партіями. Приклади таких систем являють собою (хоча вони побудовані і на різних принципах, з урахуванням особливостей політичних систем) Голландія і Німеччина. Слід зауважити важливу роль Конституційного суду Німеччини, рішення якого зупинили низку спроб різних політичних сил перебрати на себе більший контроль над громадським мовленням кількох федеральних земель.

У скандинавських країнах велика роль у діяльності громадського мовлення традиційно належить професійній медіаспільноті. Телерадіомовлення вважається інституцією, що має стояти над політичною боротьбою і служити інтересам суспільства в цілому. Така модель громадського мовлення схожа на британську. У Швеції механізм забезпечення незалежності громадського мовлення передбачає поділ власності компанії – до складу власників входять профспілки, церкви, організації споживачів, представники приватних медіа і бізнесу. Така система власності забезпечує реальний контроль над громадським мовленням незалежних медіапрофесіоналів.

Галлін, Манчіні, розділ 7, с. 176–219.

У країнах ліберальної моделі вважається, що громадське телерадіомовлення має бути відділене від політичних партій, і тільки таким чином воно може виконувати свою функцію служіння інтересам суспільства в цілому. Класичним прикладом є Британська телерадіомовна корпорація BBC. Хоча тут формально призначення керівництва здійснює глава держави за поданням прем’єр-міністра і за згоди парламентської опозиції, домінуюча культурна норма вимагає того, щоб ці керівники були не представниками політичних сил, а незалежними професіоналами. Таку систему значною мірою наслідують корпорації громадського мовлення в Ірландії і Канаді, на які, крім того, покладається державна місія протистояти експансії інформаційного продукту потужнішого сусіда (у випадку Ірландії – Великобританії, а у випадку Канади – США).

Особливий (і, з огляду на становище держави у сучасному світі, особливо впливовий) випадок становить медіасистема США. У цій країні немає потужного державного мовлення, однак роль громадського мовлення відіграють провідні загальнонаціональні телерадіомережі. Ефективність такої системи забезпечується, з одного боку, професійною нормою нейтральності журналістики, а з іншого тим, що від дотримання цієї норми залежить державне ліцензування. Проте відсутність формалізованих механізмів забезпечення вимоги нейтрального професіоналізму дедалі більше призводить до того, що журналісти у своїй роботі більше залежать від бізнесового керівництва своїх компаній, останнім часом у деяких – аж до рівня, характерного для країн поляризованого плюралізму (наприклад, політичні позиції компанії Fox News).

Галлін, Манчіні, розділ 2, с. 26–47.

Загалом, системи функціонування громадського мовлення або контролю над великими комерційними компаніями, що виконують функції громадського мовлення (США), є такими:

(1) Урядова модель. Громадське телерадіомовлення контролюється напряму урядом чи політичною більшістю. Класичним випадком цієї форми є французьке телерадіомовлення часів Де Голля. У багатьох європейських країнах ця модель діяла на ранніх стадіях розвитку телерадіомовлення, але у більшості випадків зрештою вилилася в альтернативні інституційні форми, що суттєво ізолювали громадське телерадіомовлення від контролю політичної більшості. Однак вона досі існує у більш-менш видозміненій формі в наймолодших демократіях Західної Європи, Греції, Португалії та Іспанії.

(2) Професійна модель.Прикладом цієї моделі є насамперед British Broadcasting Corporation (BBC) з її непорушними традиціями, що сприяли появі таких принципів: телерадіомовлення має бути незалежним від політичного контролю, а керувати ним мають виключно професіонали своєї справи. Ця модель також характерна для Canadian Broadcasting Corporation (CBC), громадського телерадіомовлення в Ірландії, деяких скандинавських країнах та у Сполучених Штатах.

(3) У парламентській моделі, або моделі пропорційного представництва, контроль над громадським телерадіомовленням розподілено між політичними партіями за пропорційним принципом. Класичним прикладом тут може слугувати італійська Radiotelevisione Italiana (RAI) у 1980-х. Парламентська модель відрізняється від урядової моделі лише у тих системах, для яких типова наявність коаліційного уряду і розподілу влади. У мажоритарній політичній системі, навіть якщо громадське телерадіомовлення формально перебуває під контролем парламенту і не підпорядковане напряму уряду, призначення керівних посад згідно з принципом пропорційного представництва призводить до зосередження контролю у руках політичної більшості.

(4) Громадянська, або «корпоративістська» модель схожа на парламентську у тому сенсі, що контролюють громадське телерадіомовлення різні соціальні та політичні групи, однак представництво виходить за межі політичних партій і зосереджується в руках інших «соціально значущих груп» – профспілок, торгово-промислових товариств, релігійних організацій, етнічних об’єднань тощо. Ознаки цієї моделі можна побачити у деяких формах радіомовлення місцевих громад у Європі та в німецьких радах з питань телерадіомовлення, котрі разом з політичними партіями представляють «соціально значущі групи».